Велика сила казки

Велика сила казки

Казка є ефективним засобом виховання дитини, здатним вирішувати безліч завдань, вона також об'єднує батьків та їхніх дітей, дає можливість просто приємно провести час і відпочити від метушні реального світу. У юному віці діти осмислено сприймають сюжет, встановлюють прості причинно-наслідкові зв'язки. Характеризуючи героя, найчастіше висловлюють правильні судження про їхні вчинки, опираючись при цьому на свої уявлення про норми поведінки та особистий досвід.

Повчальна казка про монетку

Жила якось у кишені у хлопчика одна монетка. Вона жила там недовго, бо хлопчик подарував її своїй мамі. Монетці подобалося жити в кишені у хлопчика, тому що там було тепло. Мама віднесла монетку на ринок, натомість отримавши свіже молоко.

Монетка, усвідомивши, що її передали, спочатку засмутилася, а потім стала мислити позитивніше, та чекала з нетерпінням наступної передачі, адже так вона подорожувала по всій країні, побувала на всіх великих ринках, у магазинах, побачила на своєму шляху різних людей та багато інших монет.

Але одного разу вона потрапила до рук одного дуже відомого колекціонера. Це був дуже розумний чоловік, у нього була велика колекція монет зі всієї планети.

Монетка спочатку злякалася, адже тепер їй було не вибратися, тож про подорожі доведеться забути. Колекціонер відмив її, вона стала чиста та блищала, як новенька, що не могло її не радувати. Ніхто раніше так дбайливо до неї не ставився. Вона більше не поневірялася по брудним гаманцях, її більше не впускали в бруд на ринку.
Монетці сподобалося жити в окремій оксамитової коробочці. По сусідству з нею жили так само й інші монети, якими колекціонер дуже пишався. Він беріг їх від тертя, протирав пил, а найголовніше - нікому не віддавав. Він став для них справжнім господарем. Так монетка знайшла свій дім, де тихо та спокійно, й так само добре, як колись у хлопчика в кишені.

Повчальна казка про те, яка оманлива зовнішність

У лісі жила відьма, вона була дуже стара й давно не бачила жодної живої душі. Вона жила сама та нікого не запрошувала в гості.

Одного разу дівчинка гуляла в лісі та побачила будиночок. Дівчинка підійшла ближче та прочитала напис “Не стукай, а то з'їм» та підпис «Відьма». Дівчинка була смілива і не злякалася постукати в двері. Та й не знала вона просто, що таке відьма!

Почувши стукіт, відьма дуже здивувалася. Вона відкрила двері та побачила на порозі дівчинку. Дівчинка стояла й посміхалася. Відьма не змогла не посміхнутися у відповідь. Адже вона вже так давно не посміхалася. Відьма пригостила дівчину всім, що в неї було з солодощів. Вони потім довго сиділи та розмовляли, пили чай, їли цукерки - їм було весело удвох. Адже вони були дівчатка. Одна маленька, а інша велика.

А дівчатка люблять секретничати!

Мораль казочки така: не варто думати про людину нічого, поки не взнаєш її добре!

Казка про їжака та зайчика

Був собі їжак.

Якось вийшов він раненько з своєї домівки подивитися на білий світ.

Вийшов та й каже сам до себе:

— А піду лишень у поле — подивлюся, як там моя морква та буряки.

Та й пішов.

Іде собі та пісеньку мугикає.

   Коли виходить із-за куща заєць. Тоді саме він у полі оглядав свою капусту, чи велика виросла.

— О, — каже їжак, — хто прудкий, то вже й на ниві!

— А ти, — заєць йому, — все кривуляєш, криволапку! І батько твій криволапко, і дід криволапко був. Такий увесь твій рід, і ти такий!

   Їжак дивом здивувався, що на своє добре слово дістав таку нечемну відмову, що й батька його й діда лихим словом пом’янули.

От він зайцеві й каже:

— Ти, — каже, — мене береш на сміх? А хочеш зі мною наввипередки? Побачимо, хто кого пережене!

Заєць як зарегоче:

— Ти? Наввипередки? Зі мною?!

А їжак спокійно:

— А так, із тобою.

— Ну, добре, — засміявся заєць. — Давай бігти.

— Ні, — каже їжак, — ще ні. Я піду додому, скажу жінці, нехай знає, куди я пішов.

   А заєць і тому радий, бо він був голодний, то подумав собі: «І це мені добре: попоїм капусти — краще бігтиму».

Та й пішли кожен до своєї хати.

Приходить їжак додому та й каже до жінки:

— Знаєш, жінко, який мені клопіт?

— Який, чоловіче?

— Мушу з зайцем бігати наввипередки.

Та й розказує все, як було.

— То це ти берешся перегнати зайця? — аж зойкнула їжачиха.

— Мовчи, жінко, — каже їжак, — якось буде. Збирайся та ходи зі мною.

Ідуть вони, а їжак і вчить жінку:

— Як прийдемо на ниву, то ти станеш з цього краю в борозні та й стій собі. Як добіжить заєць до тебе, то ти скажеш: «Я вже тут!»

   А прибіжить він на той край до мене, то там я йому гукну: «А я вже тут!»

— Добре! — каже їжачиха.

   Приходить їжак до зайця на той кінець ниви та й каже до нього:

— Ну, я вже готовий!

— То біжімо!

От став заєць в одну борозну, їжак у другу:

— Раз, два, три!

Побігли.

   Заєць помчав на той кінець ниви, а їжак пробіг два кроки та й зупинився.

Прибігає заєць в кінець ниви, а там їжачиха :

— Я вже тут!

— Ей, — каже заєць, — а то що таке? Анну біжімо ще раз!

   Побіг заєць. Прибігає в кінець ниви, а їжак підвівся на двох лапках та й гукав:

— Ого – го! А я вже давно тут чекаю!

— Ти дивися! Ану біжім ще раз!

   Прибігає на другий край, а їжак знову вже там (а то ж була, ви знаєте, їжачиха!).

Побіг ще раз — а там їжак:

— А я вже тут!

Знов кинувся заєць бігти.

   Так бігав він дев’яносто дев’ять разів, а за сотим разом як упав посеред ниви — підвестись не може, так набігався – натомився, сердешний.

— Ніколи не треба сміятися з слабшого, — сказав тоді їжак та й пішов із їжачихою додому.